«Якщо в нашому серці живуть крокодили – ми не можемо удавати, що це – ангели…»
Протоієрей Олександр Мєнь 
Часто чуєш: «Я не йду в Церкву, тому що Бог – Він в душі». Проте мені здається, тільки люди дуже до себе поблажливі можуть так легко сказати, що Бог у них в душі. Що стосується мене... Ось я хотів би, щоб в моєму серці Він міг бути, але – що я зробив для цього?.. Бог в мені? У тій грязі, яку я в собі тягаю, сказати, що у мене в душі... БОГ?!..
Так, звичайно, без якоїсь Його присутності душа, думаю, просто миттєво закінчила б існування. Але тоді, якщо є в моїй душі Бог, то Він там вже точно не один... Як у Достоєвського: «Тут диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей». О якщо б тільки диявол! Адже я сам. Сам і люблю Його, і борюся з Ним, ось в чому справа!.. Тому мені потрібно признатися. Бога в душі, в такій душі! – немає, я його сам виганяю, обертаючи постійно в зло свободу, яку Він мені дав. Але це усвідомлювати — гірко, боляче, іноді просто жахливо усвідомлювати таке!
Навіщо я йду в Церкву? Ой, як же поволі, немов в страшному сні, немов в сповільненій зйомці! – йду я в Церкву, для того, щоб... Як пояснити? Коли виявили пухлину, я пішов на операцію; мені страшно було лягати на стіл, але пухлину носити в собі немов розтягувати смерть як гуму — ще страшніше. І після операції, коли знав, що пухлину вирізавали, з'являється надія: а раптом я ще зможу жити? І стало трішки легше при цій думці. А далі ще хіміотерапія, щоб спробувати убити цю онкологічну погань в лімфі, в крові... Такі сильні ліки, що нудить і волосся випадає... Але коли ліки ці подіяли, і мене повідомили, що аналізи прийшли в норму, і з'явився шанс – я вже дякував, благословляв лікарів за все, що вони для мене зробили. Хоч би і за один тільки шанс видужати...
Я йду в Церкву за своїм шансом. Мені хочеться позбавитися від тієї страшної свідомості, яка гірше за пухлину, – що Бога в мені немає, що я не умію і не можу жити так, як тільки і потрібно жити, якщо хочеш, щоб Бог...
Нікчемне, паскудне життя, яке я веду, – та що говорити про Бога в душі?! – І я йду в Церкву. Вона – і лікарня, і батьківщина, і місце, де тебе по-справжньому люблять, і де ти вчишся любити. Я в Церкві немов прокидаюся і відтаю, вона дає сили і підтримку, щоб стати краще, дає надію, що Бог буде і в моїй душі.
Може, і незрозумілі ці «застарілі» церковні правила, але що мені пропонують натомість? Модні теорійки від чудо-голодання до психоаналізу, які претендують, що можуть всі змінити?.. Якщо Бога немає в моєму серці, психоаналітик мені Його туди не «вправить». Бога потрібно шукати саме в Церкві.
Я розумію, що тут посиплються питання: це в Церкві, де на тебе накричати можуть, обзивають один одного єретиками і ще чого тільки не роблять??
Так, в Церкві. Тому і така оглушлива лайка, такий жахливий сморід розкритих наших поранених душ, тому така абсурдна наша патологічна нелюбов, що вона – в Церкві! Що Церква світлом своїм виявляє ці хвороби. Я бачу своє життя в дзеркалі іншого, святого життя – і розумію, що повинен бути не таким, абсолютно не таким, який я є!
Як у Бориса Гребенщикова (рос):
Что ж я пьян,
как архангел с картонной трубой;
Как на черном – так чистый,
как на белом – рябой...
Якщо приберете "біле» – я вважатиму себе чистим, і це буде страшна неправда про мене. Але я-то вже не можу жити в брехні...
"Прийдіть до мене, всі втомлені та обтяжені, і Я заспокою вас!», – говорить Христос. І тягнуться до Нього натовпи тих, хто відчув, що хворий, що немає Бога в душі, що душа страждає. Такі поранені тягнуться в лазарет. Страшна, майже непристойний в своїй наготі натовп покалічених людей, єдина відмінність яких – усвідомлення своєї скаліченості, і пошук Лікаря – Бога в душу.
Звідси і крик, і грязь – на тлі Краси. Але Церква не солярій, не санаторій, а скоріше вже фронтовий лазарет. Тут і біль, але тут і надія... Можливо, хтось вважає себе цілком здоровим, а інші не знають, що в Церкві лікують. Може, у багатьох дійсно Бог в душі – говорю це без іронії: що я знаю про Бога і про інших людей?...
Ще цитата Гребенщикова (рос):
Мне не нужно награды,
не нужно венца.
Только стыдно всем стадом
прямо в царство Отца...
Господи! Якби йшлося про вінець, про нагороду!.. Мені не соромно, хай – в стаді, в натовпі. Не соромно. Аби Бог і справді опинився у мене в душі, і я був би живий...
Володимир Гурболіков
|
